• Admin

Лідія Кропаткевич. Українські остарбайтери: інтерв'ю.

Історії українських колишніх остарбайтерів, зібрані нашої дослідницькою групою.


В жовтні 2018 року наша дослідницька група здійснила експедицію до села Костянтинівка Миколаївської області, де провела пошуки колишніх остарбайтерів та їх рідних, які могли би розповісти історії, як склалися долі цих людей. Серед них була й Лідія Сільвестрівна Кропаткевич, якій на момент нашої зустрічі було 92 роки. В серпні 1943 року її та інших односельчан 1926-1927 років народження вивезли до Німеччини на примусові роботи.


Нам вдалося записати інтерв'ю з цими людьми. Ми будемо їх почергово публікувати - до кожного аудіо та відео матеріалу ми підготували також ретельне розшифрування. Цю серію публікацій ми розпочинаємо із інтерв'ю з Лідією Сільвестрівною.



Повний аудіозапис інтерв'ю:



Розшифрування провів Максим Лунгуленко, студент групи ІК-151


Умовні скорочення:

ЛС — Лідія Сільвестрівна

ТВ — Тетяна Вікторівна Тхоржевська, доцент кафедри, член дослідницької групи

Д — донька Лідії Сільвестрівни



ТВ — Здравствуйте, а вы знаете собираем истории людей, которые были когда-

то в войну... людей которых в войну в Германию увозили, Вас возили в войну в

Германию?


ЛС — Да, было.


ТВ — А расскажите что там было? Вас отсюда забирали?


ЛС — Хорошего ничего там не было.


ТВ — Хорошего ничего там не было? Отсюда с Константиновки вас забирали

туда?


ЛС — С Семёновки.


ТВ — С Семёновки?


ЛС — Да, отсюда, с Сёменовки.


ТВ — А где вы там были в Германии?


ЛС — На сахарном заводе … Потом в бавера... З ночі до ночі робила, як подивлюся що в Колгоспі скіки там коров тих, одна мила бедони і все... я вже погано балакаю.


ТВ — Добре-добре.


ЛС — А там я.. 60 коров дойних.


ТВ — Та ви що.


ЛС — Каждий день, я не доїла, я считалася кухонна работниця у пана вдома, бавер таких багатий, 510 гектарів землі мав, 60 коров дойних, свинарники. Дуже багато робила, 500 штук курей, яйця собирала, пять раз на день посуду тільки мила, їх там 8 чоловік вдомі, 4 собаки ухаживала, 30 бедонів от молока не мили так як ми там тряпкою, а були такі щётки, такі порошки щоби терти, вони постоянно ті бедони як нові.


Д — Ти розкажи як тебе били.


ТВ — Оце тогда вже такі порошки були вже?


ЛС — Так, я і не знала що то за порошки такі, ми ж не знали, нам давали їх.


ТВ — Ви відтирали той бідон чи що?


ЛС — Мила да, і оце 30 бедонів надо мені помити занести води туди, помити і винести у двір повішать, щоб вони сохли. Да дуже багато я роботи робила, я тепер вже думаю, як видержували руки ті й все. Ще мене й хвалили, що я хорошо роблю. Покорялася, бо боялася. Робили зразу на сахарном заводі, як розпределяли нас кого куди, тих туди, тих туди, нас остаєця 18 дівчат і хлопців із Семеновки, до нас тіки підходять, а ми кричимо, що ми тіки разом. Вони сміються з нас - бо були там з западної України такі добровольці. Так вони усіх нас на сахарний завод, пока прийшла та работа на сахарному буряка вже не стало, тоді вже нас поразсилали кого куди, ті до бавера на паперову фабрику, ті те, но ми тут хоч на сахарному заводі дуже тяжко робили, по 12 часов робили, мешки тягали с сухим сахаром, но вони видно щось кондитерське робили, бо такий сухий такий жарений добрий сахар.


ТВ — А де був цей завод? В каком городе завод був цей?


ЛС — Знаю добре, пока прийде в голову... Вісеніна кажеться.


ТВ — Як-як?


ЛС — Ві СЕ НІ НА


ТВ — Вісеніна - який цікавий... В Германії, так?


ЛС — ВІ Є СЕ НІ НА це 15 кілометрів від Гали, Гала це ж великий...


ТВ — А, Ессен, так?


ЛС — Пока отбудем смену в нас і нос повний, і брови, і все отою пилякою з сухого сахару. Були такі німці були і хороші, дивляться як немає начальника, а ми на втором етажу...


ТВ — Це на заводі, да?


ЛС — Да, одні набирають мішки, другі в'яжуть, треті чипляють у такі стоси

великі.


Д — Ти розкажи, як вас там кормили.


ЛС — Кормили як? Хлібчик такий отакий був завширшки і отакой завдовшки, і це такой кусочок того хліба і на кінчик ложки взяти повідла, і чорна кава - це ми тако снідали. А в обід гороховий суп зі шкарлупами і черві - згадувать нельзя... На вечір шість картоплин - які попадуть: більша, менша, гнила, не гнила, шість штук - оце все. І більш нічого. І там коли мастера хороші, то гукає знизу тако, показує котілки - бо ми їли з котілків, - і дають нам трохи сахару - але не дай бог, щоб хтось побачив! Сходу в концлагерь! Дуже серьозно, провіряв сам хозяїн того концлагеря. А були ми у байраку такому, де росказував старенький німець, що це дуже старий байрак, у якому раніше були воєнопленні.


ТВ — А вас багато було в байраку тому?


ЛС — Усі наші Семеновські були.


ТВ — А скільки чоловік було - 10 чи 20?


ЛС — ... Ну усі наші були... Не скажу... І вночі таке робиться, свет нельзя включать - усі напоготові. Той байрак стояв на трясовині, дорожка йде тільки на завод і збоку було бомбоубежище. Тільки кричать ALARM - усі повинні бути в бомбосховищі. На нас надівають противопожарную форму, і якщо розіб'ють завод, ми повинні все спасати, явка обязательна.


Уже нас розділили, буряк кончився, нас одібрали 8 дівчат з Днепропетровской області і нас шість Семеновських - і ми вже откоповали і убирали на землі, і в тому байраці нас осталось 8 чоловік. Одна з нас, в неї мама була така партійна сильно, була і вона така сама бойова.


А воєнопленні ще на одном єтажу вище. Так їх вели з собаками, і коли нас с того байраку вели на работу, із того ж байраку з собаками вели воєнопленних, і один тіки чуть вискочив і питає нас: "Дєвочкі, откуда ви, дєвочкі?". А охранник - трах, та й вбив його. Отак обізвався той воєнноплєнний.


Так ми тоді у тому байраку притулили усі кроваті до однієї буржуйки, і всі посменно ті на роботі, а ті отдихають у тої буржуйки. І коли була бомбьожка, позади того байраку упала бомба у дрясовину і не розірвалася. І та дівчина, що була бойова, черпаком поразбивала усі вікна, і на другий день нас перевели у друге мєсто - бо у тому байраці не зісталося ні вікон, ні дверей.


А той бавер, що я до нього попала... Прийшов директор, прийшов інженер цього завода, і цей хазяїн. І стоять дивляться на нас з такими животами, а ми копали. І я думаю, боже чогось прийшли, напевно за кимсь прийшли. А я така боягузка була, нахилилася і копаю-копаю. Дівчата всі повставали, а я ще дужче копала, бо не дай бог мене заберуть - дуже боялася від своїх людей відстать. І ви знаєте, так прийшло, що мене визвали. І один дідок мені потім вже сказав, що мене визвали за то, що я багато робила, і посчитали, що я работяща, а то лодирі стоять [сміється].


ТВ — Ви сказали, що німці стояли з животами - це вони товсті були?


ЛС — Так вони, як на тих карікатурах - так і вони всі такі, один главний інженер нормальний, а всі інші товстєнні такі животи, ножки тоненькі, стоять з сигарами такими курять. Вибрали мене вони, а я ще коли в школу ходила, любила німецьку мову.


ТВ — А ви знали німецьку?


ЛС — Не геть знала, але розбіралась так, до сіх пор не забула. І вони забрали мене, на другий день і повезли. Я ще думаю, куди мене везуть, думаю та й плачу, і той дідок, що їхав зі мною, сказав мені: "Не плач, то хороший хазяїн". І мене й вправду били тіки 2 чи 3 раза, більш не били [сміється].


ТВ — А хто вас бив?


ЛС — Дочка хазяїна.


ТВ — А за що вона вас била?


ЛС — Не за що.


ТВ — Просто так?


ЛС — Я завжди голодна була, і кождий день кормила собак - після сніданку зоставалися куски хліба, і я повинна була вимачувати ті куски у молоці й давати собакам. І одного раза я заховала хліба дві скибочки за пазуху, а не вміла ж красти, і поклала у кухлі на шкафу тако. І ця ж донька хазяїна, поліцайка побачила, і так мене била... А то пішла я в друге село ... до сапожника, а тут начались самолёти, і поки дойшла обратно, вона вже стоїть в дверях - і як вдарила мене. Поки йшла у подвал по тим ступкам, думала, що я впаду прям там. І так били, ну не за що.


Подавала ж я їм їсти, а в них було 4 дочки, одна ще в школу ходила, а всі інші уже взрослі, при мні одна заміж вишла... її кавалера з фронта пустили на 2 неделі. Одна поліцайка, а ще одна тіки школу закончила, то зі мною робила на кухні.


Та й дуже багато робили, дуже багато плакали, а були ж добровольці з западної України, і ми всі сидимо, плачемо, а хтось з них зайшов та й сказав: "Плачте-плачте - менше сцятимете". Чесне слово це так було. І ті добровольці не ходили під конвоєм.


ТВ — А вас примусово гнали туди так?


ЛС — Так - як у армії: повістки, і загнали нас туди.


ТВ — Ви 26-го года народження?


ЛС — Так. Багато ще могу розказати, але ж позабувала. Другого разу дивлюся, чесно кажу, да і не боюся казати, як з нас іздевалися! Хлопці з фабрики пишуть до нас: "Дівчата, вишліть до нас хоч сухого буряка". Коли вже война закінчилась, і вони повернулись, то всі повмирали от роботи на той фабриці - наші ж хлопці. А один попав у концлагерь, його там так били, що перебили позвоночнік, але зрісся якось, приїхав додому та й також не довго прожив...


Дали нам мішки, кофточка і юбочка така, бо коли приїхали ми - можна сказати роздіті приїхали, - оні нам сначала дали штани, а потім ми з цих штанів пошили собі кофточки, нарядились ми так [сміється].


ТВ — А хто це вам дав ці штани?


ЛС — Це ж хазяїн дав.


ТВ — Бавер?


ЛС — Не-не, на сахарному нам їх дали, бавер - це фермер.


ТВ — А зрозуміло, а скільки ви на цьому заводі працювали?


ЛС — Год.


ТВ — А потім ще год у бавера?


ЛС — Да.


ТВ — А хто вас визволяв оттуда?


ЛС — Американці.


ТВ — А в якому році це було?


ЛС — В августі 43го нас забрали, і майже у тих же числах в августі 45го ми повернулися додому.


Д — Ти ж ухаживала ще за американцями.


ЛС — Так-так, прибирали їхні кроваті, коли кажної кроваті тумбочка, і на ній шоколад. Так вони нас заставляли, щоб ми їли - ми ж боїмося, вони снідають жарять собі сосиски із свинини дуже жирні, і нам так само дають. Так ми за місяць так поправилися, додому їхали всі красавиці. І ми отак місяць пожили, і нас відправили додому. А я поїхала на завод, к дівчатам. Поїхала, а там хлопці набрали його курей, готують вечерю, бо завтра американці знаряджають машини до границі з Росією. А я ж росплакалась - а я ж остануся як? Та й знову назад, один там сибіряк воєнопленний поїхав зі мною. І приїхали ми вже - ніч, довезли нас до річки Мюльде, це була границя, і міст був зрушений. І ми вброд, через ту річку пішли. А на другій стороні стояли наші руські, такі бєдні нещасні, в обмотках. І ми переходимо, а вони до нас: "Стоять! Куда?! Не положено!". Пройшли і нас відправили у друге село на опорний пункт. А на тому зборному пункті тисячі людей. Довго нас гоняли по зборним пунктам. А ми пішки шли - з машинами, з танками, з плєнними німцями - багато кто вмер, поки йшли. І так і прийшли додому. От тут у лагері ще можно було жити, хліба давали чи по 200 чи по 250 грамів і варили щось.


ТВ — А в якому лагері?


ЛС — Не скажу.


ТВ — Це вже після того, як вас освободили?


ЛС — Да-да, як освободили американці, це ми у нашіх, у руських були.


ТВ — В лагере были?


ЛС — Да, уже перейшли ту річку, і вже у руських, так тіки дивимось: боже мій, а такий жаль душить, бачимо що такі нещасні стоять хлопці молоді! А американців нільзя разлічить, хто старший, хто менший, всі в одній одежі. А куди там нашій армії! Ой боже мій, боже мій! А тепер як оце дивлюся по телевізору, як та Меркель говорить, яка вона добра, яка вона що - як побачу німця, і той язик їх - мене аж начінає тіпати. А що ж ви робили з нас, що ж ви з нас робили? Всєх моїх братів та сестер вбили, брата мого на фронті вбили, в Венгрії у Балатоні затонув. Кажуть, там все озеро було в крові.


ТВ — А були такі хто не хотів вертатися? Хтось там остався після визволення?


ЛС — Ні, наші всі уїхали, були з западної України добровольці, вони там і остались.


ТВ — Тобто вони могли оставатися, якщо вони хотіли? Вони там оставались?


ЛС — Да, конешно, вони там добре жили, вони за нами наглядали, і поки ми у смітнику жили, у них були квартири, розодіти всі.


ТВ — А чому так?


ЛС — Бо вони за німцями були, вони туди поїхали як на роботу, вони були за німцями, а ми ж - ні.


ТВ — А Семенівка - це який район?


ЛС — Арбузинський.


ТВ — Арбузинський, так? Це далеко - Семенівка? А скажіть, будь ласка, ще тут в селі є такі, як ви, хто ще живий?


ЛС — Я не знаю, чи Щучков жив чи нє?


Д — Ні.


ЛС — Нема.


Д — Ні, тут вже нікого не осталось.


ЛС — Уже всі однокласники вмерли - одна я жива.


ТВ — А скіки вам років?


ЛС — 93-й пішов. Я вже нажилася, я вже нічого не хочу.


ТВ — А зараз люди їдуть звідси?


Д — Уїзжають, конечно.


ТВ — А коли вас освобождали, ви потім сюда приехали, в Константиновку?


ЛС — Ні-ні, я тоді ще не замужем була, у село своє приїхала, В августі 45го года, а в 46м я вийшла заміж. Сочатку не хотіла виходити заміж, хотіла школу закінчити, але мене не приймали - бо в Германіїї була. Поїхали до Гарбузинки, багато плакала і молилась перед ними, щоб взяли, і взяли. Але все одно добра мені там не було, кождий день сікли мене, і сікли, що "Ти - нємка".


ТВ — Вас били у школі?


ЛС — Так били. Книжок ніяких не було, ставлять усім двойки, підходять до мене, а мене такий вже жаль бере, що вже скіки можно плакати, два года проплакала, так вони... вилітило з голови. Йде директор і я йому так і сказала. І як він вийшов всі мені почали говорити: "Ліда, нащо ти це сказала, Ліда?! Ти ж бач як на тебе вз'їлись?!". А на наступний день заходять прямо на урок і кажуть: "Діти, будьте внімательні, на завтра готуйте зошити для конспектів". І всі начали мене підкидати, і хлопці і дівчата, раді що це так вийшло. Але все одно я пішла зі школи.


ТВ — А батько вашого Сільвестром звали?


ЛС — Так.


ТВ — А як фамілія ваша?


ЛС — Кропаткевич.


Д — Польська фамілія.


ЛС — Коли їхали з Германії додому, проїзджали Варшаву, вона так розбита була що я на все життя запам'ятала.


ТВ — А ви потім у колхозі робили?


ЛС — Так, в колхозі.


ТВ — Трудодні отримували?


ЛС — Так трудодні, у коровнику працювала, треба було сдать 250 яєць або 40 кг мяса і 300 літрів молока, а та корова цілий день у ярмі ходить - де ж те молоко?


ТВ — А в колхозі було легше робить, чим в Германії?


ЛС — Свободніше, не було такого страху, бо в Германії могли і побити.


ТВ — А в колгоспі не били?


ЛС — Ні, не було.


ТВ — А ви в комсомол поступили?


ЛС — Ні, я не була в комсомолі.


ТВ — Не прийняли, чи що?


ЛС — Даже не поступала туди.


ТВ — А в якому році ви вийшли заміж?


ЛС — В 46му році, в 45му повернулись від німців, і в февралі 46го вийшла заміж. Подумала, чого я буду на шиї у батьків сидіти, бо після войни була ніщета - ні одіться по-людськи, нічого.


ТВ — А ваш муж тоже в Германии был?


ЛС — Ні, він пішов на фронт у 43му, на год старший за мене був.


ТВ — Спасибо вам большое, спасибо что пустили.



#УкраїнськіОстарбайтериБремену #інтервю #дослідження #студенти #викладачі #УкраинскиеОстарбайтерыБремена #интервью #исследования #студенты #преподаватели

«КАФЕДРА КУЛЬТУРОЛОГІЇ, МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА ТА ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ ОНПУ - персональний сайт» © 2020

Семінарська 1/3, Одеса, Odesa 65044, UKR

cultonpu@gmail.com    

  • Facebook - черный круг
  • Instagram - черный круг