Кінокритика по-українськи: де дивитися кіно, де публікуватися, та навіщо все це?

Видання «Лівий Берег» розпитало п’ять кінокритиків України щодо нагальних проблем в сфері їх діяльності. Серед опитуваних авторів – асистент кафедри культурології та мистецтвознавства Юлія Коваленко.

асистент кафедри культурології та мистецтвознавства ОНПУ

Юлія Сергіївна Коваленко

В жовтні 2017 року пройшов перший кінофестиваль «Київський тиждень критики», програма якого була сформована українськими кінокритиками. Ця ініціатива виросла з публічних обговорень щодо ролі критики в сучасних національних кінопроцесах. В продовження цих дискусій журналістка Олена Коркодим задала п’ятьом кінокритикам України шість запитань щодо особливостей та ключових проблем їх діяльності. Разом з Дар’єю Бадьйор, Олександром Гусєвим, Сергієм Васильєвим та Станіславом Бітюцьким відповіді на запитання шукала асистент кафедри культурології та мистецтвознавства, випусковий редактор журналу про авторське кіно Cineticle.com Юлія Коваленко.

Повну версію матеріалу можна почитати за посиланням.

Олена Коркодим: Чому більшість українських кінокритиків публікуються в блогах?

Юлія Коваленко: Я думаю, що тут треба зробити уточнення. Значна частина українських критиків публікується не в приватних блогах, а в ряді медіа-ресурсів, що мають власну редакційну політику. А вже інше питання – що більшість цих видань пропонує кінокритикам існування в межах рубрик під абстрактними назвами «культура», «стиль», «життя» або «різне», так, ніби, слово «мистецтво» або «кіно» налякає читача своєю вузькою визначеністю. До кіно в нашій культурі не ставляться наразі як до певної важливої сфери діяльності, що визначається не лише бюджетами та червоними доріжками, але й може виконувати роль соціальної, політичної, культурної критики та рефлексії. Зайдіть в книгарні – чи часто ви знайдете відділ літератури про кіно? Це комплексна проблема. Мала кількість спеціалізованих кінокритичних видань свідчить не про лінивих кінокритиків, не про короткозорих видавців, не про байдужих глядачів та читачів – мова має йтися про загальний стан культури, про значні прогалини в освіті, політиці та індустріях.

ОК: Як ви обираєте фільми для перегляду?

ЮК: По-перше, керуючись кінокритичними рецензіями, статтями, книгами про кіно. По можливості я намагаюся дистанціюватися від оціночних суджень, якщо такі є в тексті і якщо вони не аргументовані. І друге джерело – це рекомендації моїх колег з Cineticle, друзів кінокритиків та режисерів, з якими у мене близькі смаки та інтереси.

Переважна більшість цих фільмів не доходять до українських екранів в жодному з можливих форматів показу. Тому часто фільми, які я хочу подивитися, я шукаю самостійно. Якщо є можливість зв’язатися з режисером, я прошу його показати переглядову копію. Якщо такої можливості немає, я шукаю фільм на інтернет-ресурсах. Велика вірогідність того, що копії фільмів в інтернеті з’являються завдяки піратам, що, звісно, шкодить індустрії. Проте я хотіла би згадати як британський дослідник кіно, доктор філософії з кіно та постколоніальних культурологічних студій Джамаль Бахмад пише про піратство як єдиний інструмент розвитку не тільки самого лише марокканського кіно, але й взагалі марокканської сучасної культури, яка, не маючи розвинутої культурної політики та власного досвіду, задихнулася б без цього єдиного хоч і нелегального мостику до світового кіно. В країнах, де кожен може легально подивитися в зручних сінематеках нове рідкісне кіно чи малодосліджену класику – тобто взагалі щось, окрім прокатних стрічок, – піратство просто стає малозатребуваним.

ОК: За що ви готові спопелити фільм і його автора? Які критерії оцінки для вас основні?